Козаки-характерники: легенди, історія і феномен надприродних здібностей

Козаки-характерники – це одна з найбільш загадкових і романтизованих постатей української історії. Їхні імена оповиті легендами, а історії про їхні надзвичайні здібності, що межують із надприродним, передавалися з покоління в покоління. Але хто вони були насправді? І чи дійсно їхні вміння мали магічну природу?

Хто такі характерники?

Характерники були окремою кастою серед запорозьких козаків, яких вважали шаманами, чаклунами і навіть медіаторами між світом людей та потойбіччям. Їхня назва походить від слова "характер" — у давньослов’янській традиції це означало не лише риси особистості, а й магічну силу, знак або особливість людини.

Ці козаки виконували роль духовних лідерів, стратегів і воїнів. Вони володіли не лише фізичною силою, а й знаннями про природу, психологію та мистецтво. Важливо, що характерників не було багато, адже для такого статусу потрібно було пройти багаторічну підготовку і отримати "посвяту".

Легендарні здібності

Розповіді про характерників сповнені описів їхніх дивовижних умінь. Вони могли:

1. Ставати невидимими – за легендами, характерники вміли "розчинятися" у повітрі, ховаючись від ворогів. Сучасні історики вважають, що це могло бути пов’язано з їхньою майстерністю маскування та знанням місцевості.

2. Керувати вогнем і водою – ходять перекази, що вони могли гасити пожежі, викликати дощ чи переходити через річки, навіть не замочивши одяг. Це може бути пояснено їхнім досвідом у використанні природних явищ для воєнних цілей.

3. Читати думки – характерники нібито розуміли наміри ворогів і могли передбачати майбутнє. Ймовірно, це були наслідки глибоких знань у психології й уміння читати мову тіла.

4. Лікувати людей – багато з них були цілителями, які знали трави, змови та методи лікування ран.

5. Перетворюватися на тварин – особливо популярною була легенда про вміння перетворюватися на вовків чи птахів. Це могло бути пов’язано з шаманськими обрядами, де використовувалися маски або символіка тварин.

Чи є наукові пояснення?

Так, наукові пояснення цьому факту існують...

Козацтво в історії України – це феномен, що відіграв значну роль не лише у формуванні пізньосередньовічної української держави, а й у становленні української матеріальної та духовної культури.  У XVII-XVIII ст. українське козацтво було не лише національними збройними силами, але й головним фундатором української держави. Досліджуючи його, ми не просто збагачуємо наші історичні знання, але й певною мірою зміцнюємо науковий фундамент сучасного процесу державотворення.

Козаки-характерники залишаються загадковою таємничою сторінкою української історії. Основу відомостей про них складають польські історичні записи та записи українського фольклору. Якщо перші створювалися в часи існування козацтва, то другі являють собою значно пізніші перекази. При цьому слід розрізняти ті джерела, де вказується слово «характерник» і ті, де воно відсутнє, але є згадки козацького чаклування. Так, у книзі польського історика, публіциста й геральдиста Бартоша Папроцького, згадується випадок, коли козак вистрілив у союзного татарина, проте постріл не завдав жодної шкоди: «Той козак вмів кожний самопал замовляти, щоби ні йому зашкодити не міг, ані тому війську, в якому був».

Щодо наявності в запорожців характерників, Дмитро Яворницький записав слова старого козака в «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888): «Ні, цьому не вірте: це одна балачка; вони жили по-божески, не знали вони ніяких чар; од них і поганого слова не почуєш; «скурвий сину» - ото у їх найбільша лайка. Жили вони наче ченці, жінок не трогали, а все молились Богу, і молились добре; знали «Отче наш» і «Вірую» і більш усього молились, як на війну йшли».

Характерництво – унікальна здатність воїнів володіти своїми емоціями та виявляти у надзвичайних ситуаціях неабияку силу духу, досягати особливого стану невразливості до зброї, сприймати думки і настрої супротивника, копіювати поведінку тварин, перевтілюватися. Початок його більше чи менше наукового осмислення – такого, що виходить за межі етнографічної описовості, – припадає на межу ХХ і ХХІ століть.

Сучасні дослідники (Ю. Котляр, А. Клос, Ю. Фігурний, Л. Залізняк, Т.Каляндрук, І. Павленко, а також О. Федоренко) одностайні у висновках, що козаки-характерники є невід’ємною складовою козацької військової культури, яка своїми першоджерелами сягає ще прадавніх індоєвропейських часів, і стоїть на одному рівні з європейською середньовічною лицарською культурою. На теренах України козацтво формується спочатку у військовий, а потім – у військово-шляхетський стан, продовжуючи дружинно-лицарські традиції Київської Русі.

Головною причиною появи культурного феномена характерництва дослідники вважають безмежну віру воїнів у допомогу їм тотемів-заступників. Під час бою воїни здобували непереможність у процесі ініціацій, що було пов’язано з культом вовка, ведмедя як священних тварин. У європейській історіографії та літературі такі воїни теж згадуються – це воїни-берсеркери. За словником, «берсеркер: «одягнений у ведмежу шкуру»; у північній сазі – воїн із силою та дикістю ведмедя; у переносному значенні – людина з незвичайною силою, несамовита і непереможна у бою». Дослідивши ініціацію німецьких берсеркерів, Ф. Кардіні розповідає, що цих доблесних воїнів виокремлюють «люта відвага і невпинна воїнська сила»; такі войовники проявляють у бою надзвичайну «харизму, тобто сакрально-магічну силу, своєрідну ману». Далі історик пояснює, що після «перетворення» (ритуального і психоповедінкового) на звіра («перемоги» над ним), воїн наче одержує силу і могутність хижака, «втілюється» в ньому. Дослідники проводять етимологічні та історичні (просторово-часові) паралелі між українськими козаками-характерниками і незвичайними воїнами інших народів: скандинавськими берсеркерами й ульфхеднарами, ірландськими феніями, білоруськими велетами (волатами, лютичами або лютинами). Так, схожими у їхніх рисах і здібностях є унікальні вміння володіти своїми емоціями та виявляти в екстремальних ситуаціях рідкісну силу духу, уміння скопіювати поведінку тварин («перевтілюватися» в них), уміння «розуміти» думки, настрої супротивника. Вивчення явища характерництва допоможе пояснити прадавнє походження воєнного мистецтва, з’ясувати джерело зародження та творення козацтва.

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Всі вони є не чим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра (воїна-вовка) та пов’язаних з ним уявлень та міфів. Саме воїни-звірі відіграли важливу роль у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З воїнів-звірів у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об’єднання первісних племен. Ці військові спілки сформували власний ритуальний комплекс та своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося звіру-хижаку.

Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя.

У прадавні часи навчання та посвячення у воїни молодих (ініціація) відбувалась у чоловічих військових союзах, що складалися з воїнів-вовків. Юнаки повинні були жити вовчим життям. Щоб стати повноцінним воїном, «молодий вовк» мав узяти участь у трьох військових походах – однорічному, трирічному і семирічному. Існував напівмістичний обряд «перетворення» воїна на вовка. Його сутність полягала у тому, що на час битви давні богатирі начебто перевтілювалися у вовків. «В образ звіра вони втілюються, надягаючи замість одежі вовчу шкіру. Перед боєм доводять себе до нестями обрядовими танцями. У бій йшли першими, виючи по-вовчому. Падають вони на полі бою не від ран, а від втоми».

Народні казки, билини київського циклу, літописи, літературні твори вказують на значне поширення військового культу вовка на Русі. Добре відомі з давньоруських джерел князі-волхви, чаклуни, перевертні, що набувають звіриної подоби. На Русі з чародійництвом пов’язували князів: Олега Віщого (його епітет «віщий» означає і «чарівник» і «вовкулак»), та історично реального полоцького і київського князя Всеслава Брячиславича (помер 1101 року). Серед епічних билин – поема про князя-вовкулаку Волхва Всеслав’євича (за іншою версією князя Вольґу).

Ось як розповідає народна легенда про Вольгу-Волхва. Родившись, він просить матір не пеленати його, а вбрати в богатирські прибори. Від восьми років він учиться грамоти і набирається різних мудростей, вміє обертатись туром, соколом, мурашом. Далі збирає велику дружину. Вольга, будучи в Києві зі своєю дружиною хороброю, пропонує послати когось до Індійського царства (або «Турец-землі»), провідати про замисли царя-султана. Ніхто не береться сього зробити, отже робить сам Вольга. Залетівши птахом до двірця, підслуховує розмову султана з його жінкою; султан оповідає свій замір іти на Святу Русь, жінка віщує султанові погибель від Вольги. Тоді Вольга, обернувшись вовком, душить коней султана, обернувшись горностаєм, нищить зброю в його арсеналі і, вернувшись птахом назад до дружини, іде з нею походом на султанове царство. Місто щільно замкнене, але Вольга обертається мурашем, дружину також обертає мурашами, проходять до міста через прорізи (підворотні). Тут вони знов стають вояками і побивають султанову силу, лишаючи живими тільки тисячу дівчат. З ними Вольга женить свою дружину, сам жениться з царицею, і так вони «заселили Індію багату» і заволоділи нею.

Билинний богатир Добриня Микитич також може перекидатись на вовка. У «Слові о полку Ігоревім» князь Всеслав зображений як перевертень, вовкулака. «Слово о полку Ігоровім» оповідає також: «Князь Ігор – горностаєм в очерет,/На воду – білим гоголем; упав /На буй-коня і соколом швидким/В імлі полинув, лебедя та гуску/Собі забивши спритно на вечерю./ Якщо князь Ігор соколом летів – /Овлур подався вовком, отрусивши/ Студені роси…». Бачимо, що князь Ігор перекидається і горностаєм, і гоголем, і конем, і вовком, і соколом, набуваючи тих психофізичних якостей, які потрібні йому у той чи інший, певний момент. Подібним вмінням володіли і японські ніндзя. «Слово о полку Ігоровім» закарбувало, як і народна творчість, звичаєву для руської військової культури систему прикладного життєзабезпечення, виживання та перемог воїна. Вона втілена у культі перевертня-вовкулаки, здатного, при потребі, через образи, зливатись з різноманітними формами ландшафту, пересуватись тим чи іншим специфічним чином, вести бій в образі непереможного тотему.

Отже, волхви та князі володіли спеціальною технікою перекидання на вовка. Ця навичка була пов’язана з основоположними засадами дохристиянської системи духовно-віросповідальних цінностей в Русі, яка базувалась на принципі вдосконалення – духовне через фізичне, та фізичне через духовне. Це творило гармонію у поєднанні духовного і фізичного світу, через систему тренувань формувало досконалу особистість, здатну до зміни стану свідомості для виконання відважних бойових завдань. Тому саме волхви та князі були головними носіями вовкулацтва. «Вовк» і давньоруський «волхв»  – одне й те саме слово. Що дає підстави припускати про непересічне значення культу вовка у Руській, дохристиянській культурі. Інститут вовкулацтва існував у середовищі руського воїнства безперервно, плавно перетікаючи з покоління в покоління. Свої нагромаджені тисячоліттями чарівні знання волхви суворо зберігали. У стані воїнів залишились спадкоємці волхвів – характерники. Неоціненний вклад у збереженні духовно-військової культури нашого народу зробили саме волхви та характерники.

Давній культ воїна-вовка продовжив своє існування у козацькій міфології, у образі козака-характерника, зокрема, його здібності перекидатися вовком.

Д. Яворницький у праці «Історія запорозьких козаків» (1892) подав відомості про характерників, наслідуючи фольклорну традицію. Зокрема, історик написав про невразливість козаків-характерників до вогню, води та зброї, уміння застосовувати психологічний вплив на ворога, розповсюджуючи чутки і небилиці про їхню надлюдську силу. Про це писали й інші дослідники. Д. Яворницький також зауважив, що козаки-характерники могли досить довго знаходитися під водою і навіть якийсь час жити на дні річок, бачити на недосяжні для інших відстані, володіли магічно-чаклунськими здібностями – перекидатися й перетворювати інших людей на тварин, птахів і рослин тощо. Крім того, козаки-характерники знаходили вихід із будь-яких скрутних ситуацій: «ловили ворожі кулі», «силою своїх галдовницьких слів примушували бусурманів рубати один одного», «виходили сухими з води», жили дуже довго. Характерники знали 12 мов, чарували грою на кобзі рослинне і тваринне довкілля. А згодом ось так просто зловлять трійку турків у свої шаровари, ще й пов’яжуть їх очкуром, чи вірні лицарській вдачі, так само невимушено зламають хребта десятку ляхів.

П. Чубинський, збираючи матеріали в науковій етнографічно-народознавчій експедиції 1869 року в Проскурівському повіті Подільської губернії записав народне тлумачення поняття «характерник»: «Це – чаклун, для якого не існує ніякої небезпеки, завдяки багатьом замовлянням, котрі він знає. Вбити його можна лише срібною кулею, над якою попередньо прочитано дванадцять літургій». Т. Каляндрук подаючи це поняття, виводить його значення від поняття «характер»: «… характерник – це воїн, який володіє своїм психічним станом, волею і завдяки цьому може впливати на волю інших людей»; «за допомогою спеціальних тренувань оволодів своїм духом –«характером» і займає певний сан (посаду) в козацькій військовій ієрархії». На це звернули увагу й інші дослідники. З цього приводу І. Павленко відзначила, що козак здобував особливі характерницькі здібності у процесі обрання його кошовим отаманом: свідомо «народжуючись», він переходив до вищої військової жрецької касти. Т. Каляндрук наголошує і на важливості випробувань характеру, які мав пройти ініціант. У цілому характерники вважалися елітою війська.

Характерництво у народній рецепції нагадувало шаманство. Так, у культурі козацтва саме характерництво й досі залишається таємничим («незнаним») явищем. І, на основі твердження М. Мамардашвілі, можна зробити висновок: характерники зберігали особливу культуру козаків. Етнографи підкреслюють неоднозначне ставлення до характерників: у військово-тактичній справі їх цінували, а в побуті їх просто боялися й цуралися, оскільки вважалося, що вони пов’язані з нечистою силою.

Першоосновою духовності козака-характерника був войовничий культ Священного Вовка – тотемного звіра – покровителя руського роду. Образ вовка як мудрого хижака уособлює собою розум, силу, мужність. Воїн ототожнював себе з вовком, його якостями – «Б’ється, як вовк», «Вовча хватка», «Вовча мудрість», «Вовчій нюх», «Вовче чуття», «Вовчій розум». «Вовк» – збереглося і зараз про мудру, мужню, войовничу людину. Старий (стріляний) вовк – про людину, яка багато пережила, загартована життям, витривала.

За переказами, характерників готували змалечку. Вчитель передавав учневі ті знання, якими він сам був наділений від свого вчителя. Процес навчання був системою психофізичної підготовки, магічних обрядів та військового вишколу. Вони були порадниками у командування, лікарями, неперевершеними бійцями, розвідниками.

Реставруючи за допомогою залишкової інформації та моделювання етапи становлення особистості козака-характерника, отримуємо картину подібного типу: вступаючи до Коша, парубок повинен був показати ті військові вміння та навички, які він вже набув. Тобто, здавався певний вступний іспит. Йому давались завдання: зі стрільби, ведення розвідки, володіння рукопашним боєм голіруч та зі зброєю, вправності кінної їзди тощо. Під час ініціацій в княжих дружинах та у Війську Запорозькому випробовувалась сила, спритність і вміння володіти зброєю. І вже на підставі цього робився висновок про придатність до того чи іншого виду військової служби в Коші.

Розкриваючи таємниці бойових мистецтв України, Т. Каляндрук акцентує надзвичайні екстрасенсорні здібності характерників (навіювання, гіпноз, яснобачення, телепатія), що допомагали як для зцілення поранених, так і для перемоги над ворогом.

А. Клос розглядає сутність явища характерництва з точки зору психологічного стану людини під час реалізації певних установок у процесі ведення бою. Характерники, вступивши в бій, діяли протягом нього «автоматично», не відчуваючи при цьому ніяких інших емоцій, крім люті. Це можливе лише якщо діями людини переважно керує права півкуля головного мозку (яка забезпечує наочно-образне і наочно-дійове мислення), тоді як робота лівої (логічного, оціночного мислення) пригнічується. А це, у свою чергу, можливо лише за умови значного звуження об’єму свідомості і одночасно різкому фокусуванні на змісті навіювання. У характерників зміст навіювання уявлявся в образі вовка – ідеального воїна. Розмірковування припинялись, образ же напроти «спалахував» у мозку яскравою живою картиною, слідували психологічні та фізичні реакції, не притаманні людині при звичайному стані свідомості. І тоді бився з ворогом уже не просто воїн, яким його всі знали у повсякденному житті, а вовк, чий образ «сидів» у безсвідомій сфері психіки, тому що «посадив» воїн його туди в процесі самопрограмування та медитації.

Тобто сутність перекидання козака-характерника на вовка полягає у входженні його підчас бою в стан бойового трансу. «Транс – підвищене нервове збудження з втратою контролю над своїми вчинками». Одним з різновидів трансу і є бойовий транс. Він характеризується вмінням битись у стані розслаблення, використовуючи систему вмінь та навичок на рівні підсвідомих миттєвих реакцій, доведених напрацюваннями під час тренувань до автоматизму, адекватних мінливим обставинам бою. Технічною базою бойової системи рухів була її подібність до поведінки вовка під час сутички – «вовчий стиль».

За фольклорним звичаєм характерників ні шабля, ні куля його не брали. Звичайно, мається на увазі не те, що козак безучасно приймав удари зброєю та постріли, а все те відлітало від нього, як від кам’яного. Зовсім навпаки, можемо припустити, що динаміка рухів характерника як реакція на ворожі дії під час бою була настільки миттєвою, що характерник буквально зникав, зміщуючись з лінії ворожої атаки. В результаті удари та постріли йшли вже в те місце, де залишався лише візуальний фантом характерника, що зумовлено особливостями органів зору та психіки людини, коли на долю секунди мозок нездатний усвідомлено сприймати зорову інформацію – «ефект 25 кадру». Тобто удар йшов в пустоту, а вже через мить, якщо була на те потреба, характерник повертався у попередню позицію, блискавичністю реакції створюючи ілюзію того, що його не беруть ні удари, ні постріли. Це вказує на найвищій ступінь володіння рукопашним боєм, коли характерник дійсно міг навіть голіруч протистояти будь-якій зброї, залишаючись неушкодженим та даючи належну відсіч навіть значній кількості ворогів.

В. Чумаченко також переконаний, що козаки-характерники могли входити в особливий психофізичний стан «поширеного» («екстрасенсорного») сприйняття всесвіту («надсприйняття»). У цьому випадку козаки-характерники проявляли надзвичайну духовну силу – неабияку витримку в походах, рідкісну сміливість у битвах і неймовірну мужність при катуваннях, долаючи зі сміхом муки і смерть. Засвоївши складну систему психофізичної підготовки, українські характерники унікально розвивали силу духу – розумом і волею опановували власні інстинкти й емоції. При цьому козаки проявляли незвичайну (характерну) поведінку, унікальні риси характеру, своєрідність у мовленні, зовнішності та в цілому в «овіяній духом істинності, постанови себе у житті».

Яскравим прикладом існування в нашій культурі явища медитації та самонавіювання як складової формування образу воїна-вовка у підготовці козака-характерника є картина «Козак Мамай». Фігура козака виконується на всіх картинах канонічно. Сидить він по-козацьки, підібравши та схрестивши ноги, у звичаєвій для степовика позі духовного воїна. Козак Мамай – воїн, зброя поруч з ним говорить про це. Заграє сурма, скочить козак на коня і відправиться у військовий похід, щоб поринути в бій з ворогом. Але на момент часу, зображеного на картині, козаком володіє спокій. Він урівноважений, непорушне його шляхетне обличчя, чистотою зоресяють очі, його погляд пронизує глядача, простір, Всесвіт. Козак Мамай у стані молитви-медитації, славлення та нерозривного єднання з Богом, у замріяності – знаходження за мріями, в плині ілюзорного марева. Самовдосконалюючись у самозаглибленні та самоспогляданні козак творить образ досконалого воїна-перевертня, який допомагає йому перекидатись на вовка підчас бою. Ця сутність образу козака Мамая і є наочним посібником підготовки воїна-вовка – козака-характерника. (До речі, козак Мамай – це ще одна загадка української історії, до якої ще слід повернутися).

Одним із найсильніших характерників у народі вважали козака Васюринського. Дмитро Яворницький у своїй народознавчій книзі «История запорожских казаков» (1892) записав переказ, що «то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чоловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину».

А писар Попович вважається характерником, тому що він достовірно прогнозував події завдяки неабиякому розуму та вченості. Проте були козаки-характерники, котрі свої виняткові здібності застосовували на злотворення. Це само по собі вже було незвичним явищем, тому безжальний зрадник-чаклун Сава Чалий і був знищений козаками-характерниками під керівництвом Кравчини і Гната Голого, які почували відповідальність за прогріхи свого побратима. Інший характерник – полковник Гнат Галаган – за допомогою своїх унікальних здібностей зруйнував Чортомлицьку Січ і чинив козакам зло впродовж життя. Народна традиція визнавала характерниками Максима Кривоноса, Данила Нечая, наказного гетьмана Івана Золотаренка, Григорія Сайгайдачного, І. Сулиму, козака Кравчину та б. ін. Інший полковник, який за козацькими легендами був характерником, Семен Палій. Це великий вояка й всезнайко, що отримав вміння володіти характерницьким Спасом від самого Бога. Вважалося, що Палій здатний обертатися в вовків чи хорта. Не випадково і те, що від слова «хорт» походить назва острова Хортиці. Є легенди, в яких козак-характерник перетворюється на звіра, щоб потрапити в інший світ і повернути до життя вмираючого або щойно померлого товариша. Вважалося, що це можна зробити лише у зовнішності вовка. А ще міг ставати хрестом чи то списом, який згадується в уявному діалозі гетьмана Мазепи з дружиною напередодні Полтавської битви «він кажуть, і тепер десь живий, і, як йому Господь звелів, міняється, як Місяць: старіє і молодіє».

У цілому у фольклорі надприродними здібностями наділяли усіх без винятку гетьманів, зокрема й Б. Хмельницького.

У поетизованому та героїзованому вигляді виступає у народних переказах січовий отаман-характерник Іван Сірко, який багато в чому нагадує давньоруського князя-волхва. За фольклорною традицією, Сірко був чаклуном. Міг перевертатися вовком. Очевидно, що фольклорний образ Сірка склався під певним впливом міфологічних уявлень про воїнів-вовків, які, вірогідно, були ще досить поширені за часів пізнього середньовіччя .

За час свого отаманування – з 1659 по 1680 роки – Сірко брав участь у понад 100 битвах і не мав жодної поразки. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Османський султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Іван Сірко народився з зубами, що не на жарт налякало як його сім’ю, так і місцевих мешканців. У дитинстві Іван був досить хворобливим і млявим хлопцем, проте ходить легенда, що на Великдень він власноруч задушив вовчицю, яка накинулася на нього в лісі, після чого його почали називати Сірком. Прийшовши на Запоріжжя, Івана не хотіли брати в козаки, проте йому дали шанс пройти випробування, переплисти пороги Дніпра, з чим він успішно впорався, відтоді його взялися навчати характерники. «Кошовий Сірко був превеликий чаклун. Недарма його турки називали шайтаном… Після смерті Сірка запорожців, говорять, довго боялися ляхи й бусурмани.

Народна пам’ять у легендах та переказах закарбувала Івана Сірка саме таким: «Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба – тільки синє буде». «Тоді зіскочив з коня, дав його другому козакові, а сам кувирдь – та й зробився хортом i побіг до татар... Як стали тi татари відпочивати, то той хорт поробив їм так, що вони всі поснули. Тоді він назад до козаків та знову кувирдь – i зробився чоловіком!». «Кошовий Сірко був превеликий характерник! Було хто-б не задумав воювати з ним, - він уже й знає зараз і військо збирає, и списи точе і ратища готове». В іншій легенді про кошового Сірка мовиться: «Сірко – це кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце бувало вийде з куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, візьми пістоль, стань там та стріляй мені в руку!» Той хлопець візьме пістоль та тільки – бух! – йому в руку. А він візьме в руку кулю, здаве її та назад i кине. Вони, ті запорожці, всі були знайовитi...». Як і належить, у легендах про Сірка історично достовірні факти переплітаються з вигадкою – адже народ наділяв свого улюбленого героя величчю, безстрашністю, непереможністю, здатністю творити чудо. Саме прізвище Сірко носить виразну вовчу етимологію. Сірко, сіроманець – сірий вовк.

Фольклорний образ отамана-перевертня і характерника Сірка являє собою пізній прояв традиційного для вітчизняної історії персонажа – князя-перевертня і чаклуна. Прямі паралелі між образами князя-волхва XI ст. Всеслава Полоцького та козацького отамана-характерника Івана Сірка вказують на тісний духовний зв’язок козацької міфології з військово-дружинною культурою Великої Русі. Привертає увагу той факт, що чаклунські здібності, зокрема вміння обертатися на тварину, князя Всеслава чи отамана Сірка не викликали негативної реакції ні в сучасників, ні в нащадків. Навпаки, ці образи героїзовані у фольклорних і навіть історичних джерелах. У вітчизняному фольклорі ставлення до вовка не є ворожим. Нейтральне або навіть позитивне ставлення до вміння воїна чаклувати та обертатися вовком виразно простежується не лише в давньоруських, а й у пізньосередньовічних легендах. Воїн-вовк, чаклун і характерник був не чимось чужим, загадковим і ворожим, а традиційним і добре відомим персонажем історії з давніх-давен.

Таким чином, інститут характерництва є категорією вітчизняного походження, продовженням історичного розвитку військової справи попередніх часів у культурному середовищі нашого народу, корені якого сягають у сиву давнину, у часи великого переселення арійських племен в Україну з Індії. Характерники вміли використовувати енергію Космосу, вважалися повелителями стихій, не боялися злої сили. Воїн міг змінювати свою подобу, ставати невидимим, читати людські думки, пересуватися по повітрю і воді, через вогонь, до якого він не чутливий, говорити з тваринами. Характерники були знайомі з властивостями науки. Так, наприклад, поранених козаків лікували, вводячи їх в гіпнотичний транс. Це дозволяло робити складні операції: витягати кулю з тіла чи складати переламані кістки, не використовуючи знеболення. Характерники в особливому стані були невразливі до куль і шабель. Вони концентрували внутрішню енергію у ту частину тіла, куди спрямовувався удар нападника. Здатність козаків-характерників входити непомітними у ворожий табір або виходити із в’язниці, не порушивши засувів і непоміченими вартовими, й досі не можуть пояснити. Характерники мали свої школи, у яких навчались з дитинства. Стати характерниками могли лише обрані, вони проходили спеціальний ритуал посвячення. Навіть рідним дітям, коли ті були недостойними і не відповідали необхідним вимогам, передавати секрети характерництва суворо заборонялося.

Література: Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К.: Абрис, 1994. Каляндрук Т. Загадки козацьких характерників. Львів : ЛА «Піраміда», 2007. Каляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. Львів : ЛА «Піраміда», 2007. Клос А. Характерництво в духовній культурі Запорозького козацтва.  https://www.svit.in.ua/stat/st21.htm ; Котляр Ю. Козаки-характерники: ведичний і фольклорний аспекти. Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили]. Сер. : Історія. 2011. Т. 147, Вип. 134. С. 74-78; Павленко І. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини: буття у просторі і часі : монографія. Запоріжжя : ЗНУ, 2006; Савур-Могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. І авт. Приміт. В.А. Чабаненко. К.: Дніпро, 1990; Федоренко О. Тип козака-характерника в художньому світі української романістики другої половини ХХ ст. автореф. дис. ... канд ... філ. наук; Бердян. держ. пед. ун-т. Бердянськ, 2017; Фігурний Ю. Архаїчні елементи культури козацтва в контексті українознавства. Автореферат дисертації, К., 1999. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. У 3 т. Т. 1;Т.2; Т.3 редкол.: П.Сохань (голова) та ін. К. : Наук. думка, 1990.

Чому легенди про характерників важливі?

Козаки-характерники — це не лише частина історії, а й потужний архетип української культури. Вони символізують мудрість, зв’язок із природою та непереможність духу. Їхні історії нагадують, що за будь-якою магією стоять знання, майстерність і віра в себе.

Сьогодні постать характерника залишається джерелом натхнення для митців, письменників і дослідників. Вони уособлюють прагнення до свободи та вміння знаходити баланс між раціональним і містичним, наукою і духовністю.

Тож ким були характерники – чарівниками чи просто дуже талановитими людьми? Це питання залишається відкритим. Але без сумніву, вони залишили вікопомний слід в історії й культурі України.