Одним із первісних образів слов’янської міфології є Баба-Яга, персонаж здавна відомий дітям і дорослим з казок, билин та народних ігор. Десь на межі двох світів – земного і потойбічного, у дрімучому лісі живе стара Яга, кістяна нога, у хатинці на курячій ніжці, літає по світу у ступі, поганяючи її мітлою, робить шкоду, одних з’їдає, а іншим може й допомогти, все на світі знає, бо знання її безкінечні, має безліч зв’язків у двох світах.
Її зовнішній вигляд доволі типовий – зазвичай у чарівних казках вона зображується з розпатланим волоссям, гнилими зубами, носатою, горбатою, кривою, кістлявою, дуже страшною і потворною, може бути сліпою (це сліпота ритуальна, коли мертва Яга не бачить живу людину, а лише винюхує). Проте у великій кількості казок Яга може мати вигляд жінки середніх років з яскравим вульгарним макіяжем, може бути схожою на відьму або циганку. Головним її завданням є нашкодити персонажам-добротворцям. У казках Баба-Яга функціонує у трьох іпостасях: Яга – викрадачка дітей та людожерка, Яга-богатирша, яка постає перед нами у двобої з богатирем, Яга – дарувальниця, яка хоча і страшна, проте дарує головному героєві чарівних помічників, допомагає пройти випробування тощо.
Загалом все просто. Проте, виявляється, що у трактуванні і розумінні цього персонажу не все так однозначно, як здається на перший погляд: до сьогодні дослідники фольклору та міфології намагаються зрозуміти і пояснити походження цього образу, простежити його трансформацію у світовій культурі.
Існує чимало версій щодо походження образу Баби-Яги:
1.Баба-Яга – це важкий для трактування персонаж, який має багато складових. Така складність семантичної кваліфікації образу пов’язана із первісною природою його походження, коли етичні категорії добра і зла не були врівноваженими, уявлення про них мали прикладний характер, межа між добром і злом була розмитою, дуже часто персонажі добра трансформувалися у злих, і навпаки.
Слово «яга» має праслов’янське походження, від дієслова *(j)ęga та *(j)ęza, які походять від здогадного праслов’янського дієслова *ęgti. Похідні від нього дієслова не збереглися у сучасних слов’янських мовах, але схожі існують у балтійських мовах, споріднених зі слов’янськими: литовській engti («душити», «давити», «тіснити», «мучити») і латиській igt («кінчатися», «чахнути», «досадувати»). Співзвучні слова існували у германських мовах: давньо-англійській inca («біль») та давньо-ісландській ekki («печаль», «сумнів»). Отже, «яга» - «мучителька», «та, що завдає болю», що цілком узгоджується з її образом злої відьми. У слов’янських мовах є низка слів з коренем «яз-», «єз-», які носять негативний відтінок: болгарській енза («рана», «виразка», «хвороба»), сербській jеза («жах»), церковно-слов’янській іаза («хвороба»), російській язва («виразка», «хвороба»), польській jędza («відьма»). За словником В. Даля, яга означає сварливу злу жінку, а ще – потворну стару відьму, помічницю самого сатани, злого духа. Загалом давні демонологічні вірування слов’ян на позначення злої істоти, старої відьми використовували назву яга.
Фольклорний матеріал, упорядкований В. Войтовичем, описує Бабу-Ягу, Язю, Йогу, Єгеру як богиню смерті, мешканку потойбічного світу Нав, родоначальницю і предкиню усіх відьом на світі. Вона – мати вітрів, у неї зберігаються ключі від Сонця. Вітри приводять у рух її ступу; коли вона летить – стогне земля, вітри виють, а нечисті ревуть. Ліс виступає символом потойбіччя, лісова галявина, на якій стоїть хатинка на курячих лапах – це межа між двома світами – людським і царством мертвих, а Баба-Яга є хранителькою таємниць обох світів.
Витоки уявлень про Бабу-Ягу сягають ще палеоліту, періоду матріархату, коли у колективній свідомості землеробських племен закріпилися стійкі уявлення про Велику Богиню – Прародительку і Праматір усього живого, яка давала життя і його ж забирала. Уявлення про Бабу-Ягу змінювалися у залежності від історичних етапів розвитку людства. Згодом, у часи трипільців, вона стала уособлювати саму Смерть. Їй почали приносити криваві жертви, ще пізніше Баба-Яга перетворилася на людожерку.
2. Образ Баби-Яги дуже цікавив вчених північносусідської країни, зокрема В.Проппа, який досліджував чарівну казку, і вважав Бабу-Ягу богинею війни і кровопролиття, господаркою північного мороку, володаркою люті і страху. Існування у казках такого персонажу він пов’язував із проходженням головними героями обряду ініціації, коли в умовній хатині шляхом важкого і болісного випробування спалювалися дитячі якості ініціата і народжувалися нові дорослі якості. Баба-Яга була жрицею, яка виконувала цей обряд. Кістяна нога, на думку Проппа, це вказівка на те, що Баба-Яга є мешканкою потойбіччя. Витоки цих уявлень могли бути пов’язані також із тим, що похованнями давніх слов’ян займалася Жінка-Жриця – жінка літнього віку, яка достеменно володіла знаннями про перехід душі у світ потойбіччя і ритуали, які слід здійснити в обряді поховання, і яка образно ставала провідницею померлого у царство мертвих.
Представники міфологічної школи вважали Бабу-Ягу уособленням лютої зими, одним із образів богині Мокоші.
Чимало російських дослідників, трактуючи образ Баби-Яги, дотримувалися думки, що він є персонажем, який виник на перетині слов’янської та угро-фінської культур. Мовляв саме від мешканців Далекої Півночі та Югри, з огляду на їхній побутовий уклад, було принесено цей образ, який закріпився у чарівних казках.
Іншої думки дотримувався археолог та історик Борис Рибаков, який пов’язував походження образу Баби-Яги зі скіфською та сарматською культурами і побачив у ній сарматську жінку-воїна, жінку-Амазонку, останні у сарматському суспільстві відігравали доволі значну роль. Після перемоги сарматів над скіфами та придніпровськими слов’янами, в усному фольклорі останніх начебто з’явився образ баби-зміїхи (язі). Той факт, що образ Баби-Яги присутній у фольклорі всіх без винятку слов’янських племен, однозначно доводить, що виник він ще до розселення протослов’ян на початку I ст. н. е.
А, наприклад, у Соловйова в «Історії Держави Російської» про Бабу-Ягу вміщена версія, що начебто був такий народ Ягі, який розчинився в руських. Вони мешкали по лісах і займалися людожерством.
До речі, для північного сусіда властиво є творення образу саме «исконно русской» Баби-Яги, і нічиєї іншої, з властивими для росіян ментальними рисами – люттю, страхом, ворожнечею.
3. У багатьох дослідників 18-19 ст. Баба-Яга вміщена у переліку богів як богиня нижчого ряду, а саме Богиня підземного царства, поруч із Сварогом та ін. Як складний міфообраз, поруч з іншими, Бабу-Ягу розглянув О. Потебня.
4. Первісно образ Баби-Яги ототожнювався зі Смертю, вона була провідницею душ у Царство мертвих, тому її образ нагадує образ Жінки-Змії, до половини людини, а від половини – зі зміїним хвостом. Можливо кістяна нога – це відголосок саме тих уявлень про зміїний хвіст. Баба-Яга літає, що теж схоже до Змія, Дракона. Інша іпостась Баби-Яги – це відьма (слово «яга» – синонім відьми, фемінізований чорт). У слов’янському фольклорі збереглися оповідки про те, що Баба-Яга харчується душами покійників, крім того, вона могла жити у будь-якому селі і у вигляді звичайної сільської жінки, займаючись щоденною, звичною для селян, роботою. Проте тут є один важливий нюанс, Баба-Яга – це не будь-яка відьма, вона – значно могутніша, значно страшніша і лихіша, її можливості – безмежні. Існують деякі перекази, де Баба-Яга – померлий мрець, покійник, яким лякали малих дітей.
5. Існує цікава думка, що Яга – це загальноіндоєвропейська богиня. У фольклорі багатьох народів світу простежуємо її образ. Відома французька дослідниця міфології Марія-Луїза фон Франц зауважує, що у греків Язі відповідає Геката – страшна трилика богиня ночі, чаклування, смерті та полювання. У німців існує Перхта або Хольда, яка мешкає під землею, керує погодою, зокрема дощем та снігом, літає, очолює привидів та відьом. Від німців Перхту запозичили чехи та словенці.
У індійців присутній подібний образ жахливої Калі. До речі, існує припущення, що образ Баби Яги або Йоги, Йожки насправді походить від індійських йогів, майстрів якої називали Баба, що у перекладі з хінді означає батько. Деякі давні індійські племена полюбляли збиратися біля вогню, де проводили загадкові ритуали, читали заклинання, здійснювали жертвоприношення, носили посох та ходили розпатланими. Можливо все це породило в уяві тогочасних людей збірний образ Баби-Яги, який згодом зазнав значних трансформацій.
Ще одна версія говорить про монголо-татарське походження образу Баби-Яги, мовляв так (а точніше Баба-Ага – себто старший) називали тих, хто збирав податки із завойованих земель під час монголо-татарського іга. Збирачі податків мали косий розріз очей, носили незрозумілий одяг, який нагадував жіночий, відзначалися жорстокістю… Ця версія звісно має право на існування, проте видається, що походження образу Баби-Яги сягає корінням набагато далі, хоча можливо певні риси монголо-татар і наклали свій відбиток на сучасне уявлення про Бабу-Ягу, додавши до нього нових якостей.
У поляків, чехів та білорусів трактування Баби-Яги однозначне: вона – це страховисько, яке поглинає все живе, і якому служать чорти, відьми та інша нечисть, вона літає в ступі, зустріч з нею небезпечна, вона – повелителька пекла. Лише найсильніший та найхоробріший може перехитрувати її. Часто згадується, що у Яги є діти – троє синів, діти та велетні, три або 12 дочок. Язі прислуговують три вершники – чорний (ніч), білий (день) і червоний (сонце), які щоденно проїжджають через прохідну в її хатинці. За допомогою мертвої голови Яга керує дощем.
Образ Баби-Яги амбівалентний – з одного боку, вона – це уособлення зла, з іншого боку, нерідко допомагає головному героєві знайти вихід із складних ситуацій, перемогти супротивника і одружитися з царівною.
Баба-Яга в українському фольклорі.
За Л. Дунаєвською, найпоширеніший жіночий міфологічний злотворець у слов’янській казковій традиції – Баба-Яга. Він наявний і в українській чарівній казці. Щоправда, для нашої фольклорної традиції вживання імені персонажа «Яга» нехарактерне. Маємо лише поодинокі тексти, в яких злотворця жіночої статі казкарі називають Бабою-Ягою (Бабою-Язею) (казки, напр.: «Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевича»). В інших варіантах фігурують номінативи «баба», «стара бабище», «старе страховисько», «стариганя», «Зміїха», «чортиха», «відьма», «Залізноноса баба» та ін. Українська дослідниця фольклору М. Димидюк наголошує, що Яга в низці текстів із Закарпаття, наприклад, зливається з образом відьми-босоркані, що живе у «порослій мохом колибі» і погрожує проковтнути героя. Часто зображена кровна спорідненість Відьми-Яги (Гинджібаби) з іншими злотворцями: Шарканем, чортом (Дяболом). Найчастіше вона є тещею чи матір’ю антагоніста і намагається помститися героєві за вбивство родичів. Яга-помічниця в українській чарівній казці замінюється такими персонажами, як Бог, святий Миколай, Юрій, Вітрова мати, Сонцева мати та ін. Якщо ж героєві і трапляється бабуся в хатинці на курячих лапах, то вона найчастіше зображується матір’ю чи тіткою чудесної дружини героя, а тому причина її допомоги цілком зрозуміла. Яга ж у російській та білоруській народній казці не має кровної спорідненості з героєм.
В українських повір’ях Баба-Яга або відьма з кістяною ногою, що живе у хатинці на курячих ніжках як межі двох світів, окрім того, є персоніфікацією дуже лютої зими. Одним із занять Баби-Яги, очевидно, була й робота на току – Пантелеймон Куліш у «Записках о Южной Руси» цитує українську казку: «Така баба-яга, костяна нога, що на мідному току молотить, москалів робить». Дуже часто в українському фольклорі синонімом до слів Баба-Яга виступає вираз «стара карга».
Українська народна казка не позбавлена міфологічних героїв. Однак більшість традиційних для слов’янської уснопоетичної традиції персонажів зазнають на українському ґрунті значної трансформації. Насамперед видозмінюється зовнішність героїв. Втрачають характерні епічні ознаки такі персонажі, як Змій, Кощій та Яга. Національна своєрідність виявляється і в ототожненні казкарями основних міфологічних злотворців із образом чорта чи розбійника, відьми, змії.
Отже, з огляду на наведене вище, можемо стверджувати, що образ Баби-Яги – прадавній, містичний; витоки уявлень про нього сягають ще палеоліту, періоду матріархату, коли у колективній свідомості закріпилися стійкі уявлення про Велику Богиню – Прародительку і Праматір усього живого, яка давала життя і його ж забирала. Уявлення про Бабу-Ягу змінювалися у залежності від історичних етапів розвитку людства. Згодом вона стала уособлювати саму Смерть, ще пізніше набула відьомських рис. Проте завдяки їй стало можливим проходження ініціації – обряду народження нової людини, дорослішання. Амбівалентність у трактуванні образу Яги можна пояснити тим, що первісні людські уявлення про Добро і Зло не розмежовувалися чітко, і дуже часто сили добра згодом ставали силами зла. В українському фольклорі образ Баби-Яги значно трансформувався.
Джерела: Грушевський М.С. Історія української літератури : в 6 т., 9 кн. К.: 1993. Т. 1. 392 с. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору, Луцьк, 1997. Дунаєвська Л. Українська народна казка. К., 1989. Дунаєвська Л. Українська народна проза (легенда, казка): еволюція епічних традицій. К., 1997. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки, 1998. Войтович В. Українська міфологія. К., 2002. Яга// Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. – К. : Кіевская старина, 1907 – 1909. Потебня А. символ і міф у народній культурі . М., 2000 (вид. – рос.м.). Золота вежа: Українські народні казки, легенди, притчі, перекази, загадки та приповідки/ Передм., упоряд., запис і підгот. текстів, словник С.Г.Пушика. Ужгород, 1983. Таємниця скляної гори. Закарпатські народні казки, зібрані М.Фінцицьким / переклад з угорської та післямова Ю. Шкробинця. Ужгород,1974. Демедюк М. Українська народна казка: національна своєрідність тексту. Монографія. К.: 2021. Огієнко І. Митрополит Іларіон. Етимологічно-семантичний словник української мови/ За ред. Ю. Мулика-Луцика. Накладом товариства “Волинь”. Т. 1 - 4, 1979-1999.
Немає коментарів:
Дописати коментар