Він ходив пішки тисячі верст, відмовився від кафедри університету і посади придворного поета, спав на соломі і харчувався хлібом із водою. Але саме його слова цитували найосвіченіші люди Російської імперії. Хто він — юродивий, мудрець чи людина, яка знала щось таке, чого не знав ніхто інший? І чому він — єдина людина в історії, яка точно знала не лише як помре, а й де саме ляже в землю?
Людина, яка не вписувалась у жодні рамки
Григорій Савич Сковорода народився 1722 року в невеликому селі Чорнухи на Полтавщині. Вже змалечку було зрозуміло: ця дитина — інша. Він читав латиною, коли однолітки ще ледве складали літери рідною мовою. У дванадцять років його забрали до Києво-Могилянської академії — найкращого навчального закладу тогочасної України, де вчились діти козацької старшини і духовенства.
Здавалося б, перед ним відкривалась блискуча кар'єра. Академія готувала єпископів, ректорів, державних мужів. Але Сковорода раз у раз дивував оточення. Коли його відібрали до придворної співацької капели в Петербурзі — він поїхав і так само раптово повернувся, навіть не пояснивши причин. Коли запросили до Угорщини у складі місії — він мандрував Європою кілька років, відвідав Відень, Братиславу, Будапешт, навчався у найкращих університетах, але відмовився від усіх пропозицій залишитись. Харківський колегіум запропонував йому посаду викладача поетики — він погодився, але за кілька років знову пішов. Просто встав і пішов, залишивши на столі незакінчений конспект лекції.
Колеги крутили пальцем біля скроні. Єпископ Білгородський Йосиф Міткевич навіть особисто викликав його і запропонував прийняти чернецтво — а це означало б гарантований шлях до найвищих церковних посад. Сковорода відмовив. "Для чого мені чуже ярмо? — відповів він. — У мене є своє." І пішов.
"Світ ловив мене, та не спіймав" — написав він сам про своє життя. І це була не метафора, а точний опис того, що відбувалось.
Тридцять років по дорозі
У п'ятдесят років Сковорода прийняв рішення, яке вразило всіх, хто його знав. Він став мандрівником. Назавжди. Без постійного дому, без майна, лише з торбиною на плечі, в якій лежали Біблія, сопілка і рукописи власних творів.
Тридцять років він ходив слободами і хуторами Слобожанщини — землі між сучасними Харківською і Сумською областями. Зупинявся в монастирях, у простих селян, у маєтках шляхти. Його приймали скрізь — бо з ним було цікаво. Він грав на сопілці, розповідав притчі, сперечався про Бога і людину, а потім ішов далі. Ніхто не знав, де він з'явиться наступного тижня.
Та найдивніше не це. Попри всю цю позірну безпорядність — він писав. Ночами, в дорозі, на колінах, при світлі свічки в чужій хаті — він створював філософські трактати, байки, поезію, листи. Писав по-латині, по-грецькому, по-українськи, по-церковнослов'янськи. Причому не нотатки "для себе" — а продумані, завершені твори з чіткою структурою і глибокою аргументацією.
Це як уявити сучасного філософа, який пише монографії, живучи на вокзалах і ночуючи у випадкових знайомих. І при цьому кожна його книга — шедевр.
Його учень і біограф Михайло Ковалинський пізніше згадував: Сковорода ніколи не скаржився, ніколи не просив і ніколи не виглядав нещасним. Навпаки — він був, мабуть, найвільнішою людиною, яку Ковалинський бачив за все своє життя. І це при тому, що не мав нічого. Або — саме тому.
Пророцтво, яке збулося до дня
І все ж найдивовижніше сталося наприкінці жовтня 1794 року. Сковорода прийшов до свого давнього друга Михайла Ковалинського в маєток Іванівка на Харківщині. Вів себе незвично тихо — не сперечався, не розповідав притч, довго мовчки сидів у саду. Потім попросив господаря про лопату.
Ковалинський, не розуміючи, виконав прохання. Сковорода вийшов у сад і власноруч викопав яму в тихому куточку під деревами. Повернувся в хату, переодягнувся у чисту сорочку, поклав під голову торбину з рукописами, склав руки на грудях і ліг. "Моя мандрівка скінчена", — сказав він тихо і заплющив очі.
Ковалинський думав, що друг просто жартує, як це часом бував його звичай. Але цього разу Сковорода не відкрив очей. Наступного ранку, 9 листопада 1794 року, Григорій Сковорода помер. Саме там, де й сам собі приготував місце спочинку. На могильній плиті за його ж заповітом вибили слова: "Світ ловив мене, та не спіймав."
Скільки людей у всій людській історії знали точний день своєї смерті і встигли викопати собі могилу власними руками? І головне — чому він знав? Як пояснити цю неймовірну точність — не приблизно, не "за кілька тижнів", а саме так: прийшов, викопав, ліг і помер?
Офіційна медицина того часу не залишила жодних записів про його хворобу. Ніхто з очевидців не згадував, що він скаржився на нездужання. Він просто знав — і зробив усе так, як вважав потрібним.
Між рядками
Деякі дослідники пояснюють цю історію раціонально: літня людина з виснаженим мандрівним життям відчула наближення кінця — і вирішила зустріти його гідно. Таке пояснення має право на існування. Але воно не закриває головне питання: чому саме цей день? Чому не тиждень по тому?
Є й інший бік цієї загадки — філософський. Все своє свідоме життя Сковорода писав про "дві натури" і "три світи". Перший світ — великий, тобто Всесвіт і природа. Другий — малий, тобто людина. Третій — символічний, тобто Біблія як ключ до розуміння перших двох. А "дві натури" — це видима і невидима сторона кожного з цих світів. Він був переконаний: справжня реальність — не та, яку ми бачимо очима. Зовнішній світ — лише тінь, відблиск чогось глибшого.
Можливо, людина, яка все своє життя намагалась зазирнути за цю завісу, зрештою справді побачила те, чого не бачать інші. І дата власної смерті була для неї лише одним із таких знань — не страшним, не дивним, а просто очевидним фактом, як схід сонця чи зміна пір року.
Його головний філософський трактат називається "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті". П'ять мандрівників, п'ять поглядів на світ — і жоден не є кінцевою істиною. Сам Сковорода, здається, так і не оголосив своєї відповіді. Натомість він показав її власним прикладом: людина вільна тоді, коли не боїться ні бідності, ні слави, ні самої смерті. А мандрівник між світами — не той, хто блукає без мети, а той, хто знає: жоден зі світів не є останнім.
Кілька фактів про Григорія Сковороду
— Вільно володів латиною, грецькою, давньоєврейською, польською, німецькою та угорською мовами.
— Особисто відмовив Катерині ІІ, яка запропонувала йому стати придворним поетом.
— Його байки і трактати вийшли друком лише через 100 років після написання — і стали сенсацією в наукових колах.
— Американський дослідник Джеймс Еді назвав його одним із найоригінальніших філософів свого часу на просторі від Атлантики до Уралу.
— Його зображення — на українській банкноті у 500 гривень.
— За підрахунками біографів, за тридцять років мандрів він пройшов пішки понад 30 000 кілометрів.
Немає коментарів:
Дописати коментар